Коли ми говоримо про війну, уявляємо зруйновані околиці Харкова, палаючі Бахмут і Маріуполь, героїчну оборону Києва. Але значну частину тягаря цієї війни несе тиха Україна — невеликі міста, які не в центрі медіаоб’єктиву, але в центрі людської гідності. Одне з таких міст — Васильків.
Місто, яке мало впасти за сценарієм ворога
Васильків — місто-супутник Києва, всього 25 кілометрів на південний захід. Невелике, затишне, з тисячолітньою історією. Але саме тут у лютому 2022 року вирішувалась одна з перших критичних точок оборони столиці. У ніч на 26 лютого Росія здійснила спробу захоплення місцевого військового аеродрому — стратегічного об’єкта, з якого ворог міг би розпочати висадку десанту безпосередньо під Києвом.
У повітрі над Васильковом вибухали ракети, палала нафтобаза, небо вночі було червонішим за світанок. Але — аеродром не впав. Васильків вистояв. Українські ППО та бійці ТрО знищили колону десанту, відкинувши ворога назад. Ця ніч стала символом не лише військової, а й моральної перемоги.
Жити під війною — це не лише виживати
У березні 2022 року журналісти «Суспільного» показали репортаж із Василькова, де жителі, не маючи світла та води, розвозили один одному хліб і чай. Жінки готували їжу для бійців, діти малювали малюнки для «своїх хлопців» на блокпостах. У місто повертався побут, але вже з іншим сенсом. Кожна запалена свічка на кухні — це акт спокою наперекір війні. Кожне «добрий день» у черзі до аптеки — це жест підтримки й єдності.
У невеликому місті все видно зблизька: не сховаєш сльози, не пройдеш повз біди. Але саме це і творить те щось справжнє, що так бракує великим мегаполісам — відчуття взаємної причетності.
Після вибухів — саджають квіти
У 2023 році жителі Василькова висадили тюльпани на місці, де ще рік тому горіли залишки розбитого ворожого гелікоптера. «Щоб наші діти пам’ятали, але не боялися», — казала одна з волонтерок у сюжеті телеканалу «1+1». Це дуже по-українськи. Коли руїна ще не остигла, ми вже садимо сад. І не тому, що все добре — а тому, що ми обираємо життя.
У цьому маленькому місті ніхто не чекав допомоги «згори». Люди самі організували евакуацію, самі ремонтували пошкоджені будинки, самі збирали кошти на генератори для лікарні. Васильків живе завдяки тим, хто в ньому живе.
Малі міста — серце незламної країни
Життя в невеликих містах України сьогодні — це не периферія, а епіцентр. Саме тут найкраще видно, чим ми стали після двох років великої війни: не жертвами, не споживачами, а громадянами.
Такі міста, як Васильків, — це не тил. Це фронт гідності, культури, пам’яті. Це місця, де дитячий малюнок у вікні може зупинити зневіру, а стара вишиванка — нагадати, заради чого ми боремося.
Поки світ дивиться на Київ — Україна стоїть на малих містах
Сьогодні вулиці Василькова знову спокійні. Школярі йдуть на заняття, волонтери — до хабів, підприємці відкривають кав’ярні. Але в кожному серці живе тінь тієї лютневої ночі, коли з неба падали вогняні кулі, і коли місто — маленьке, затишне, провінційне — сказало світові своє перше воєнне «ні».
Це «ні» пролунало на всю країну — і стало частиною великого українського «так»: так свободі, так гідності, так життю.
Малі міста України не на околиці — вони в центрі великої історії. І сьогодні саме з них починається наша Перемога.
